середа, 30 січня 2019 р.

Презентація збірки оповідань "Різдво через Збруч"

     Різдвяна пора - завжди особлива. Це час, коли кожен по-своєму шукає, подібно до біблійних мудреців, особливу яскраву зірку, що здатна зігріти душу і вказати шлях до затишку, злагоди і вмиротворення. Часи змінюються, а от прагнення вільно жити у мирі, любові і з чистою совістю - незмінне. 
       Сьогодні вдалось побувати на презентації чудової збірочки оповідань українських авторів "Різдво через Збруч". Надзвичайно тепле і різдвяне спілкування  відбулось з Лорою Підгірною - письменницею, журналісткою, лауреатом Міжнародного конкурсу "Коронація слова" та молодою тернопільською  письменницею Софією Пасічник. Був І Дідух, і різдвяні смаколики, і скрипка вигравала "Нова радість стала"...
        "...Єднаймося, українці!!! Єднаймося колядою, історією батьківського краю, звичаями і піснею, бо вони в нас неповнорні. Єднаймося, бо ніколи і нікому більше не розділити нас: ні горами, ні долинами, ні ріками...
           Христос ся рождає! Славімо його!"



вівторок, 29 січня 2019 р.

           Священні Крути
Кладу букетик квітів у траву,
Зринають хлопців погляди прощальні...
І бачу Крути, Крути наяву...
І січень той, що був для них останній...

У бій ішли безвусі хлопчаки,
Не знали, чи залишаться живими.
Кружляли чорні ворони-птахи
Над головами дуже молодими.

Ішли на смерть... Ішли на вірну смерть...
Чотирнадцять молодшому минало.
Упав на захололу рідну твердь,
Аж Україна з болю застогнала.

Навколішки він мить якусь стояв,
Струмочок лився із грудей хлопчини.
Із сил останніх гордо заспівав:
«Не вмерла ще... не вмерла... Україна».

За що? За що? За чий пекельний гріх?
Всі, як один... Кому смертей цих треба?
І багряніє ніжно-білий сніг,
І очі хлопців дивляться у небо.

Іванку! Павле! Юрчику! Синки!
Хто в долю вашу замішав отрути?
Вам би просити дівчини руки...
Злощасні Крути, чи... священні Крути?

Ридало небо і крутився сніг,
А вітер пестив лагідно чуприни...
Схилялась Батьківщина їм до ніг,
До ніг дітей — Героїв України.

вівторок, 22 січня 2019 р.

100 років Соборності України

      В історії України  є події, які за своїм значенням доленосні. Одна з них - соборність України. Буремного 1919 року, 22 січня, у Києві, на Софійському майдані було проголошено злуку ЗУНР і УНР. Україна стала Соборною - неподільною державою. І хоча нашій державі тоді не пощастило зберегти єдність і незалежність, Акт злуки став реальним втіленням одвічної мрії українців про суверенність своєї держави.
      Більше дізнатись про цю значиму подію можна дізнатися з літератури, представленої на виставці у бібліотеці гімназії.

неділя, 6 січня 2019 р.

РІЗДВЯНА КАЗКА

          Під час презентації  збірки  "Казки омріяного краю" у тернопільської  письменниці Ірини Мацко, режисера-аніматора Сергія Гармаша та  учнів 1(5)В класу зародилась ідея написати спільну казочку про святкування Різдва у місті Тернополі. Пригода трапилася  дуже і дуже давно з гімназистами Яном  і Соломією.  
          Отож запрошуємо поринути у світ магії і фантазії разом з нами...


       "ТАЄМНИЦЯ ЧЕРВОНОГО ЧОЛОВІКА" або "УКРАДЕНЕ РІЗДВО"
   Давно це було, так давно, що вже й не пам’ятає ніхто, тільки з уст в уста передається ця дивна історія про Червоного чоловіка, та час, коли у Тернополі украли Різдво.
   Срібні дзвіночки розсипали по Землі звістку про наближення Різдва. Сніжинки легенько, ніби боячись впасти не на своє місце і зіпсувати розкішну снігову перину чи візерунок, кружляли у своєму танку над містом, де вже пахло варениками, капустою, печеною рибкою та пампухами. Усі поспішали у святкових приємних клопотах приготування до найвеличнішого свята на Землі – Різдва.
  Кіт Мурко вимивав лапку після ласування хвостиком рибки, якого дбайливо йому кинула господиня. Бабуся Міра сиділа у своєму візку, з якого вона не вставала ще з молодості, і перебирала горіхи, бо вже саме прийшов час готувати головну страву Різдва – кутю.
- Соломійко, - гукнула вона онучці, що гралася у сусідній кімнаті. – Піди у комірчину та й принеси торбинку пшениці, кутю варитимемо.
- Добре, бабусю! Я зараз. – цвірінькнула мала і пострибала у комірчину за пшеницею.
- Ой, а її нема! – вбігла розгублена Соломійка.
- Як нема? Так був же цілий мішок. – насупила чоло бабуся намагаючись пригадати, де, коли і для чого витратила цілий мішок пшениці. Та чомусь нічого на думку не йшло.
- Добре, тоді ось тобі гроші, піди у крамницю купи торбинку з пшеницею. Поки твої батьки повернуться з роботи, ми вже все приготуємо. - витягуючи із гаманця гривні сказала бабуся.
  Двічі Соломійці повторювати не прийшлося – завжди слухала бабусю, яка була дуже розумною і знала безліч казкових історій, тільки одну не хотіла розповідати коли Соломійка запитувала – про те, як так сталося, що вона не могла ходити і все життя провела в інвалідному візку. Коли Соломійка запитувала, на очі бабусі наверталися сльози і дівчинка вже жалкувала, що знову і знову запитувала її про це. Але ж їй було дуже цікаво!
  Йдучи дорогою до крамниці Соломійка знову це все пригадала. Та із думок її висмикнув Ян, що біг дорогою їй назустріч і, весело розбігшись, проїхався по притоптаному сніжку, як по ковзанці, з розмаху влетівши просто їй під ноги.
- Янку, ти чого? - засміялася Соломійка, струшуючи з чобітків сніг, яким він, падаючи, її засипав. – Куди мчиш? Голову колись собі скрутиш.
Ян жив у сусідньому будинку і вони часто бачилися, бо вчилися у паралельних класах та й якось цікаво обом було чи то побешкетувати отак гасаючи по снігу, чи просто посидіти на лавочці біля будинку, розглядаючи перехожих. Щось тепле і щире відчувалося в обох. Ось і тепер Соломійка була дуже рада зустріти його саме перед Святою вечерею.
- У крамницю! – випалив Ян теж обтрушуючи куртку від налиплого снігу. – Мама за пшеницею послала на кутю, бо кудись наша подівалася. Ніби й не використовували, а жодної зерниночки нема.
- І у нас те ж саме. Бабуся сказала купити пшениці. Йдемо разом?
- Йдемо!
Діти зайшли у найближчу крамницю, де завжди привітна тітонька сьогодні чомусь трималася за голову і відбивалася від покупців, які напосіли на неї «Дайте нам хоч жменьку пшениці! Де пшениця поділася? Сьогодні ж Святий вечір!» - вигукували вони.
- Та не знаю я куди вона поділася, привезли дуже багато, навіть забагато, а тепер її нема… – намагалася пояснити вона. – От, беріть що хочете. Все є, а пшениці ні зернятка.
- І тут нема… – задумався Ян.
- Йдемо в іншу, може там ще залишилося. – запропонувала Соломія.
Та й у наступній крамниці пшениці вони не знайшли. Обійшовши майже пів міста, діти втомлені і голодні побрели додому. Але, раптом, на снігу Соломійка побачила зернинку.
- Янку, дивися, тут пшеничне зернятко. – прошепотіла вона, ніби боячись сполохати його.
- А он ще одне! - вигукнув Янко. І справді на снігу одне за одним тоненькою ниточкою тягнулися розсипані зернятка пшениці.
- Може нам вдасться знайти, куди ж поділася пшениця і хто викрав її з нашого міста. Йдемо за цим слідом! – потупцяла за хлопчиком Соломійка.
Стежка із розсипаних зерняток тягнулася вулицею через центральну площу міста, попри замерзлі фонтани у напрямку залізничного вокзалу. Діти вибігли на саму колію. Від них віддалявся хвіст чорного, як смола, потягу за яким тягнувся густий чорний дим. Вони побігли слідом, але догнати його, звичайно, не могли.
- Нам хоч би побачити, куди він поїхав, тоді можна далі шукати. – гукав Ян до дівчинки, що бігла слідом.
Та потяг, раптом, зійшов із свого звиклого шляху і помчав невидимою колією у бік озера, промчав понад ним, ніби у повітрі, а далі зник у тунелі, що виднівся у пагорбі на тому боці, хоч ніколи його там не було. Тунель відразу засипало і пагорб стояв без будь яких слідів потягу, чи колії.
Ян і Соломія перезирнулися.
- Що це? – запитала дівчинка. Та Ян не мав, що відповісти, бо й сам нічого не зрозумів із побаченого.
- Думаю, нам треба розповісти все бабусі. – тільки й знайшлася що відповісти Соломія.
Все ще роздумуючи над побаченим похнюплені і сумні діти побрели додому, де розповіли все бабусі Мірі. Та уважно слухала. Її очі ніби повернувшись у минуле, були затуманені і, здавалося, що вона зараз не тут, а десь далеко.
- Украли пшеницю, кажете? – прокинувшись із оціпеніння, перепитала вона, якось дивно і дуже серйозно дивлячись на дітей. – Тож, виходить, ніхто на це Різдво не скуштує куті. У нас не тільки пшеницю, а Різдво украли. Здається, я знаю чиїх рук це справа. Сідайте, я розкажу вам одну історію.
«Колись давно жив у старовинному чудовому і затишному місті хлопець Адам, дуже цікавий, кмітливий та допитливий і мріяв колись збудувати палац для себе і своєї коханої. Кохану Мирославу, він любив давно і молодята саме одружилися перед тим, як трапилася ця історія. Адам планував спільне майбутнє життя і дуже хотів збудувати для них палац тільки не знав, де взяти гроші на нього.
Якось у таких роздумах зайшов він у підвал свого будинку, щоб витягти підставку для ялинки на Різдво. А будинок його стояв на розі вулиці, що колись була межею старого міста. Казали старі люди, що незвідані підземелля є під тим будинком. Та Адам у це не вірив. Але ковзнувши поглядом по стінах підвалу помітив, що одна із цеглин у стіні відстала, а звідти виглядає якийсь рукопис. Спробував відсунути цеглину, а вона легко піддалася й зовсім відпала, відкриваючи хлопцеві у ніші в стіні рукописні сувої, а за ними двері, які видно давно не відкривали. Заховав Адам рукописи за пазуху і штовхнувши двері, які на диво легко відчинилися і пішов у прохід за ними. Йти довелося не довго і, зрештою, він вийшов у просторе підземелля з якого ходи розходилися у п’ять сторін, широкі і просторі, такі, якими могла проїхати б навіть карета. Відчув хлопець, що ціпеніє, не може навіть поворухнутися і почув голоси, які шептали йому просто у вухо «Оці рукописи чекали свого часу, чекали того, хто знайде їх і піде з ними сюди. Тепер ти обраний. Прочитай їх і дізнаєшся, як розбагатіти. Ти зможеш легко побудувати омріяний замок, якого не бачили ще в жодному куточку світу. Унизу кожного рукопису маєш підписатися, що погоджуєшся на співпрацю з нами. Та за це маєш зробити для нас все, що скажемо».
Почувши це Адам спершу хотів утекти, але щось не давало йому поворухнутися. Та згодом ці думки покинули його і чорною гадюкою почала заповзати у душу думка про замок, величний і розкішний, тільки чомусь без Мирослави. Та й це вже мало турбувало Адама. Він був готовий погодитися і голос, що шепотів нещодавно йому на вухо, напевно відчув це. Оціпеніння зникло, а біля його ноги лежало перо із червоним чорнилом. Адам мовчки підписав усе і пішов у тому ж напрямку звідки вийшов. За якийсь час він знову стояв у підвалі свого дому.
Наступного дня, коли побачився з Мирославою, Адам поводився якось дивно. Міра запідозрила щось недобре. Прибираючи і перебираючи папери на його столі побачила дивні рукописи, що лежали на його столі, а коли прочитала жахнулася - її Адам заключив договір з темними силами. Прочитала усе, що він мав зробити і останнє завдання – знищити Різдво на Землі. Довго не думаючи Мирослава взяла їх і, щоб врятувати коханого, понесла у Надставну церкву, щоб заховати, а потім і висвятити, знявши закляття. Та, напевно, духам легко було про це дізнатися, бо за нею за кілька хвилин прибіг і Адам розлючений увесь і червоний від люті.
- Як ти посміла забрати мої речі та ще й кудись понести? – люто кричав він, хоч раніше ніколи не підвищував голосу і був дуже лагідним з нею.
- Я врятувати тебе хочу, бо люблю тебе! – тихо відповіла Мирослава, із повними сліз очима, в яких можна було втопитися від жалю та любові.
- Я не просив, щоб ти мене рятувала! Ти нічого не розумієш! Я ж для тебе це все! – І розповів про заховані рукописи, які він знайшов , підземелля, де до нього говорили духи і про свою мрію, яку тепер зможе здійснити.
- Не треба! Я нічого не хочу, тільки жити з тобою в мирі і любові!
- І я хотів, але ти… ти мені не довіряєш, ти все зіпсувала. Пусти мене, я заберу їх!
Мирослава, все ще намагаючись втримати коханого від такого кроку заступила собою вхід у церкву. Та від люті Адам вже справді не відав, що творить він весь почервонів, очі налилися кров`ю і щосили штовхнув дівчину зі сходів. Це вже був не той Адам, яким був раніше. Мирослава покотилася вниз сходами, а він підскочив до дверей. Але зайти не зміг - темну душу щось не пускало у святе місце. Розвернувся тоді і минувши дівчину, що лежала непритомна біля сходів, побіг до озера. Люди сахалися його і оминали - Адам був повністю червоним. Добігши до озера він від горя за коханою, яка як він вирішив, загинула і він її убивця, та розпачу через втрачене багатство, зірвав із шиї подарований нею кулон на весілля і. жбурнувши його подалі від себе, стрибнув у воду. Але закрутилася у вирі вода у тому місці, зробилася воронка до самого дна і Адам полетів прямісінько у підземелля, яке було під озером. Там і залишився, щоб люди його не бачили, а духам тепер був боржником».
Довго розповідала бабуся, ніби сама повернулася у той далекий час, коли була ще молодою і красивою. Зрозуміли діти, що це вона про себе і про кохання всього свого життя розповідала та про ту про фатальну знахідку її коханого, яка перекреслила все їх життя і зробила її калікою.
- Останньою справою, яку мав зробити Адам для того, щоб влада і все багатство було в його руках, як обіцяли злі духи, було знищення Різдва і, здається, він вже взявся за неї.
- Що ж робити? – із захопленням від почутого і страхом в очах і рішучістю діяти, щоб не допустити найгіршого, вигукнули діти.
- Не все він врахував, бо вирішив тоді, що я загинула. А дарма, я вижила і маю надійну зброю проти його темних справ. Візьміть, мої любі, цей кулон, який мені принесли люди після його загибелі, як я думала, і перстень, що він мені подарував. Ці речі наповнені любов`ю, отже мають велику силу. Вони допоможуть протидіяти злим чарам і переможуть темні сили. Тільки ви можете врятувати Різдво, бо коли зійде перша зірка усі мають скуштувати кутю, щоб добро у світі і далі могло щодня перемагати зло. Тепер маєте знайти карту, яка приведе вас до самого серця темних сил - їх сховку і скарбниці. Вхід туди шукайте біля озера, та все ж тільки за картою зможете знайти його.
- Добре, бабусю! – поцілувавши в щоку стареньку сказала Соломійка і взяла перстень.
- Ми знайдемо це місце, не сумнівайтеся… – одягнув на шию кулон Янко.
Йдучи до озера через засніжене передріздвяне місто діти бачили то тут то там засмучених містян, які бідкалися, як без пшениці їм кутю зварити, бо ж без неї не можна за стіл сідати і щоразу поглядали на небо, чи не зійшла ще перша зірка.
Діяти треба було швидко.
Підійшовши до Надставної церкви, що височіла над озером, Соломія і Ян зупинилися. Їх талісмани, перстень і кулон раптом почали світитися і випромінювати тепло. І чим ближче вони підходили до церкви, тим сильнішим було сяйво.
- Карта десь близько, Солю. – пошепки сказав Ян і почав підніматися сходами вверх до церкви. Піднявшись на сам верх сходів сяйво від талісманів сліпило їм очі і проміння від нього освітили камінь, на якому, ніби гравіруванням, було вибито карту, що показувала вхід у підземелля через озеро біля Острівця закоханих. Збоку побачили надпис, що на давньому австрійському годиннику посеред міста вказано годину, коли вхід у це підземелля відкривається, якщо наблизитися до нього. Година ця написана на ньому не правильно, тобто не так, як повинно бути, бо це і є магічний час темних сил. Злетівши сходами вниз друзі подалися до центрального годинника. На ньому і справді одна цифра була написана неправильно. Це була четвірка.
- То о четвертій годині відкривається вхід! Янку, у нас тільки пів години, бо ж зараз уже пів на четверту. Поспішімо! – смикала за рукав хлопця Соломія.
- Так, біжімо до озера! А там по льоді дійдемо до місця, позначеного на карті! – Янко кинувся у бік замку за яким було озеро. Та чим ближче вони підходили до озера, тим темніше ставало навколо, хоч ще було тільки надвечір`я. Біля самого ж озеро туманом, як пеленою затягнуло все. Озера не видно було взагалі. Соломійка першою забігла на Острівець закоханих з якого, як казала бабуся, було найближче до входу, що мав відчинитися.
- Дивися, а льоду нема. Як же ми підійдемо ближче? – підійшовши до води сказала Соломійка.
- Тут є човен, застрибуй, я попливу. – Янко з усієї сили штовхнув човен і вони поплили у молочно-киселеву білу піну туману. Раптом, човен почало розхитувати все сильніше і сильніше, діти відчули холод, що проникав під одежу і, здається, у саме серце, а над головою рух крил, що майже торкалися їх. Це темні сили вийшли із підземелля, щоб перешкодити їм зробити задумане. Стало моторошно і страшно, думки зникали, серце зупинялося. Діти почали засипати. Соломійка із останніх сил потягнулася до Яна і холодними руками обійняла його. Хлопець також закрив її в свої обійми. Від цих обіймів навколо дітей утворився сяючий купол. Крила темних духів черкали його та далі пробитися не могли, бо сила любові дитячих сердець, яка відкрилася від обіймів, не пускала ніяке зло. Це тривало кілька хвилин, а тоді темні духи, втративши силу, зникли і купол засвітився іншим кольором – пробив час в який відкрився вхід у підземелля. Соломійка нагнулася до води і торкнулася її. Враз вода замерзла, а в одному місці утворився прохід до самого дна озера із льодяними східцями. Ян спустився першим, за ним Соломія. Внизу було темно і моторошно. Діти опинилися перед зачиненими старовинними дверима з дивними надписами, візерунками та виїмками.
- Як же їх відчинити? – Янко оглядав двері із надією знайти щось, що допоможе їм.
- Дивися! – Соломія тримала свій перстень у долоні і він знову світився. – Твій кулон також світиться, як тоді. Отже, ми близько до цілі.
- Слухай, у моєму кулоні є такий же візерунок, як на дверях і на твоєму перстні. Давай з`єднаємо їх, може це і є ключ.
І справді кулон і перстень ідеально підійшли один одному і коли діти торкнулися ними дверей у тому місці, де був такий же візерунок, двері повільно зі скрипом відчинилися, а звідти війнуло смородом та цвілістю.
Боязко озираючись, бо відступати вже було нікуди, діти зайшли далі і побачили велике підземелля, а навколо безліч скарбів. Посеред цього багатства у кріслі із найтоншого золота, прикрашеного діамантами та смарагдами, сидів повністю червоний чоловік із довгою червоною бородою.
- Ну що ж, ви таки прийшли. Не можна просто дати мені завершити справу, яку я намагаюся зробити все своє життя і поклав на карту все, своє кохання, майбутнє? Вам таки треба чомусь завадити мені. Та я не для того чекав стільки, щоб зараз відмовитися від усього. Занадто дорогу ціну я заплатив…Довгі роки світу білого не бачу, міста рідного, сонця, он борода яка виросла за цей час, волосся нікому постригти.
- Та ми тільки за пшеницею… – почав було Ян, але Червоний чоловік не дав йому договорити.
- За пшеницею тільки! А що таке пшениця? Це кутя, а кутя це Різдво ваше! І його вже не буде, ніколи, чуєте??? Ніколи! – його крик та дикий регіт мало не оглушив наших шукачів. – Я заманив вас сюди, щоб більше ніхто і ніколи мені не завадив. Але перш ніж ви навіки будете блукати цими підземеллями, над якими величезний шар води нашого озера, я розповім вам свою історію. Колись давно я любив дівчину і мріяв, що ми будемо разом назавжди, а ще хотів побудувати для неї цілий палац. Та грошей на це у мене не було. Якось знайшов я старовинні рукописи у яких було написано, що можна отримати великі скарби, якщо підписати їх і пообіцяти зробити все, що накажуть мені господарі цих скарбів. Я не знав, що це були темні сили, але зі мною почало коїтися щось дивне. Моя дівчина дізналася про ці рукописи і заховала їх у церкві, а коли я спробував їх забрати, то не зміг увійти туди, бо темні духи уже володіли мною. Ми сперечалися і я від люті за те, що вона мені перешкодила і намагаючись проникнути у церкву штовхнув її і… убив. - Обличчя чоловіка спохмурніло, розпач і біль втрати був на ньому. - Моя кохана покотилася вниз сходами і впала там бездиханно, а я почервонів від злоби і не міг уже показатися людям та й не було для чого, бо життя без коханої втратило свій сенс. Я вирішив назавжди залишитися тут, охороняти скарби і, щоб таки заволодіти усіма ними, а не бути просто охоронцем, мав зробити останню страву – знищити Різдво. І тепер уся пшениця усього світу моя! – Червоний чоловік знову дико розреготався, від чого у дітей мурашки по спині поповзли і волосся на голові заворушилося.
- Зачекайте… - раптом ніби прокинулася від страшного сну Соломія. – Як звали вашу кохану?
- У неї найкраще у світі ім`я – Мирослава. - одна сльоза викотилася з ока чоловіка і потекла по щоці, змиваючи червоний колір.
- Так, Мирослава, Міра. Моя бабуся! Вона жива!
- Бабуся? Міра жива? – чоловік зірвався зі свого крісла і підбіг до дівчинки. – Ти кажеш, що вона жива? Але як?
- Вона упала тоді, але не вбилася, а тільки сильно потовклася і назавжди залишилася калікою. Але дитя зберегла і це була моя мама. Бабуся в інвалідному візку, але цілком здорова і весела, чекає нас зараз удома.
Чоловік уже не соромився своїх сліз. Вони текли по його щоках, змиваючи червоний колір і обличчя очищувалося.
- Якби ж я знав… Якби… Я допоможу вам. Ось потяг із пшеницею, він тут у підземеллі, за рогом. Але хутчіш сідайте в нього і тікайте, бо темні сили так просто не віддадуть його. Зі мною чи без мене, але вони захочуть завершити свою чорну справу.
Чоловік підвів їх до потягу. Діти застрибнули всередину і він на шаленій швидкості помчав їх вперед. Але темні сили не хотіли так просто здаватися і відпускати того, хто мав завершити останню чорну справу перед тим, як вони запанують над усім. Потяг на усій швидкості вирвався із озера розтинаючи воду, хвилі і лід над собою. Із чорного він став сріблясто білим очищуючись по мірі того, як виринав вагон за вагоном із темного нутра озера. За спиною вони чули скрегіт коліс та завивання і дикий свист. Адам усіма силами стримував зло, що лютувало у підземеллі заваливши вихід усіма скарбами, які охороняв усі ці роки і навіть з останніх сил підсунув крісло-трон із найтоншого золота, оздобленого діамантами.
Зупинилися вони аж на залізничній станції. У вагонах було порожньо, та Соломія і Ян побачили людей, які радо бігли до своїх домівок тримаючи у руках мішечки із пшеницею. Вона вже повернулася в крамниці та комірчини до людей. І вже дуже скоро над місто запахло смачною солодкою кутею. Зійшла перша зірка. Батьки Яна прийшли до соломійчиного будинку, щоб разом відсвяткувати це свято, бо діти дуже товаришували і не хотіли їх розлучати у цей вечір. Наші герої сиділи за святковим столом і щойно почали частуватися кутею, як у двері постукали.
- Відчини, Янку, у Святвечір треба пускати в дім кожного, хто постукає і почастувати усім, що є на столі.
Янко відчинив двері. На порозі стояв дідок із дивними червоними плямами на обличчі.
- Мірочко, я не знаю, як я можу отримати твоє прощення. Я зіпсував твоє життя і своє також у погоні за скарбами і все життя думав, що убив тебе, а ти єдине, що я любив найбільше. – дідусь упав на коліна прямо біля порогу і обхопив голову руками. – Нема мені прощення, але я такий радий що ти жива і що я можу тебе побачити перш ніж помру.
- Адаме, це ти? Соломійко, це твій дідусь, дивися. Веди його до столу, будемо вечеряти, пора ж уже… - витираючи сльози, що котилися з її очей сказала бабуся. – Я пробачаю тобі. Ми пройшли складне випробування і воно закінчилося.
Соломійка підвела дідуся до столу, подала тарілку і він, скуштував першу ложку куті. Усі плями, які ще залишилися на ньому, зникли. Все очистилося.
Більше у цьому місті Різдво не зникало ніколи.